|
Українська пісня біля підніжжя Арарату
03.09, [19:51] // stritennia.ukr // Мар'яна Карапінка
Пісня єднає серця. Це давно відоме твердження це раз довела подорож хору „Стрітення” Українського Католицького Університету до Вірменії та Грузії на запрошення Апостольського нунція монсеньора Клавдіо Гуджеротті та Католікоса Вірменської Апостольської Церкви Ґареґіна ІІ. Протягом двох тижнів серпня хор здійснював подорож-паломництво до святих місць, даючи концерти і просто співаючи Літургії в різних церквах і монастирях цих країн. Вони мали нагоду відвідати Ечміадзин, новозбудований єреванський собор, де приклалися до мощей Григорія Просвітителя, який приніс християнство в Вірменію, католицький сиротинець в Гюмрі, а також багато храмів і монастирів в містах і далеких горах, зустріли багато цікавих людей, мали аудієнцію з Католікосом Ґареґіном ІІ, який зустрів їх дуже гостинно, та патріахом Грузинської Православної Церкви Іллею, а також милуватися неймовірною красою гір та відчувати славнозвісну кавказьку гостинність.
Хор „Стрітення” – це Український Католицький Університет в мініатюрі, в ньому представлені студенти, викладачі працівники. Він став візитівкою УКУ і напевно недаремно, бо, як ще раз довела ця подорож, пісня пробиває мури, які непідвладні дипломатам. Як зазначають хористи, щодня було вражень і почуттів.
Олена Джеджора
Це найкраща подорож за усе моє життя. За такий короткий час я маю так багато дуже різних вражень. Це була подорож і в просторі, і в часі, я побачила загинулу велич великого народу, яка була колись, а тепер від неї нічого не залишилося, лише дуже щедра і дуже добра душа, і цю душу можна було побачити на вулицях, в горах, в віслюках, в харчах, в співі і в руїнах. Вразила величезна різноманітність дуже маленької площі. Вразило те, що, хоча змінилися покоління людей, давня шляхетна традиція збереглася, там можна було побачити не тільки давню Вірменію і давню Грузію, а також давню Візантію, і вона була жива. Вразила гостинність людей і те, наскільки вони, будучи відданими власній традиції, є чутливі і відкриті на справжню щирість. Скажімо, їхня традиційна нелюбов до католиків і уніатів відступала на задній план, коли вони відчували, що наш спів є з глибини серця. Тоді усі формальні поділи раптом ставали уже неможливими. Отже спів, може відкривати двері і серця. Але, напевно, найбільше вразило те, як вірменський диякон плакав від зворушення, коли ми співали літургію візантійського обряду в старовинній вірменській церкві.
Ігор Кисилевич
Мене найбільше вразила візантійська літургія в вірменському монастирі. Ми спочатку не зрозуміли екуменічної цінності цієї події, але пізніше монсеньор Гуджеротті нам пояснив, яке величезне значення це має: ми – католики відправляли Літургію на вівтарі Вірменської Апостольської Церкви. Вірменські священики служать в тапочках, а анафору босими. Так служив також наш отець Квятковський. Тому це була візантійська літургія з елементами вірменської традиції. А також мене вразила зустріч у сиротинці з сестрою Маріою Бедросян, я б назвав її символічною постаттю, в житті якої відобразилася історія Вірменії. Її родичі постраждали від турецького геноциду, але в неї, на відміну від багатьох вірмен, немає образи на турків.
Петро Дідула
Я побачив, що може робити пісня, бо коли ми пізнаємо культуру лише через те, що можемо побачити, то це немовби пізнавати поверхню землі через гумову рукавицю. Інша справа, коли ми рукавицю скидаємо, і торкаємося землі голою рукою. Спів дає можливість контакту з цією культурою, ми не тільки сприймали те, що бачили, але й відчували як сприймають нас, відчували діалог двох культур. Так відбувалося під час багатьох зустрічей із вірменами і грузинами, в різних церквах, в різних контекстах. Були випадки, коли нам казали, що ми однозначно тут співати не можемо (так було в одному грузинському православному монастирі), а ми йшли і так між іншим просто співали і той самий монах казав, що коли ми вже так гарно співаємо, то може все-таки зайдемо до церкви і заспіваємо. Може це не виглядає, як щось дуже важливе, але в цій людині щось змінилося, і змінилося це в нас. Виявляється, що не настільки стратифіковано і розбито на квадрати, і є можливості діалогу, лише треба намагатися цей діалог розпочати.
Отець Михайло Квятковський
Життя там є напевно бідніше, ніж в Україні, але люди дуже теплі і це не є загальне твердженя, з цією гостинністю ми могли зустрічатися щодня серед звичайних людей. Але найбільше мене вразило як нас примали на церковному рівні, у мене було таке відчуття, що ми приїхали до друзів, хоч це інша культура, але відчувалося, що ми є родина. У Вірменській Апостольській Церкві усі священики приймали нас без жодного застереження, як брати. Бо інколи ми маємо подібні міжконфесійні зустрічі, але є відчуття, що вони нас просто толерують, але це не була лише толеранція, а справжні привітання і радість. Під час зустрічей з монашеством і духовенством я відчував, що вони зберегають автентичну східну духовність. В Грузії ми були в далекому гірському монастирі, і коли я дивився на тих монахів, я розумів, що про таке ми читаємо в книжках про життя святих. У Вірменії ми це більше виявили у богослуженнях, які є дуже величними, ми відчували себе наче у Середньовіччі. Але це не був музей, а справді жива віра і святість. Особливо гостро ми це відчули в Ечміадзині – осідку католікоса, глави Вірменської Апостольської Церкви. Ми багато дізналися про світську і церковну історію цих країн, про їхніх яскравих, непересічних богословів, монастирі, які мене особисто вразили своєю величчю. Але ці монастирі порожні через турецьке знищення та радянське переслідування, проте ще досі видно цю християнську славу у руїнах. Коли хор співав, я відчував, що в цих покинутих монастирях оживав особливий дух, тому є ще надія на їх відновлення.
Уляна Головач
Символом Вірменії є гора Арарат, красою якої ми могли милуватися щоранку. Перебування в Вірменії – це є момент пережиття величезних контрастів, тому Арарат є дуже вдалим образом. Можете собі уявити південну країну з палючим сонцем, а її символом є Арарат, на якій лежить вічний сніг. У сонячні, безхмарні дні це просто вражаюче – стоїш під гарячим сонцем, і дивишся на сніг. Потім приходить така думка, що гора є наче вічна мрія цього народу, який мав дуже страшну історію впродовж віків, а тепер ця гора є на території Туреччини. Ми побували в монастирі Гошван, у якому в полоні в глибокій ямі 13 років сидів Григорій Просвітитель, який приніс на ці землі християнство. Цей монастир є вже майже на самому кордоні з Туреччиною, за 100 метрів ми бачили колючий дріт і за ним починалося підніжжя Арарату. Вірмени з болем щодня дивляться на Арарат, який є на тому боці, звідки завжди приходили у Вірменію біди. Вони дуже боляче переживають свою історію, особливо турецький геноцид 1915 року, коли було знищено 1,5 мільйона вірмен. Немає вірменина, який би про це не згадував про це щодня. Наступний контраст: краса вірменських гір (я ніколи ще не бачила таких різних гір), здається немовби скульптор працював над їх створенням; і бідні сільські поселення з руїнами радянських часів. Ще один контраст: болюча історія минулого століття і славна багатьох століт від того часу як вірмени прийняли християнство. Ми бачили монастирі V століття, які стоять пусткою, але вони звучать. Той храм чекає, що до нього підійдуть і вдарять по тому, що живе в ньому. Власне це ми робили – заходили в ці храми, навіть недіючі, і ми чули, що стіни співають. Контраст релігійності цього народу: нам сказали, що вірмени не є релігійними людьми, але вони готові віддати життя за свою віру. Ми не бачили молодих людей в церквах, але в них дуже відчувається християнська тотожність, яка тягнеться вже віками.
Леся Бартків
Коли ми лише приїхали до Вірменії, була шоста година ранку і сонце лише вставало, мені здалося, що я потрапила в Старий Завіт: на горизонті гори високі і за них зачіпаються хмари, низькорослі дерева, каміння, будиночки. Мене дуже вражало каміння давніх монастирів: заходиш туди і бачиш сіро-біле велике каміння, яке дихає на тебе. Це не тільки історія, молитва і спів, це - мовчанка, у якій усе наше життя: минуле, теперішнє і майбутнє. Вражали люди. Ми розуміли одне одного, бо разом пережили Радянський Союз, між нами не було стіни. Вони вразили мене теплом і щирістю. Вони дуже горді собою, гідні, у них немає почуття меншовартості, яке можна спостерігати у нас. Дуже горді своєю землею і своїм християнством.
Володимир Бень, керівник хору „Стрітення”
Вірменія і Грузія, особливо Вірменія, мені здалася дуже цілісною країною і церквою. Католікос є найбільшим авторитетом в країні. Прекрасні краєвиди, монастирі, хрести... Їхня історія не переривається, вони неї живують, і тому вона здається дуже близькою. Сильні враження від зустрічей з католікосом і грузинським патріархом Іллею. Патріарх нам подарував спільний хрест для хору і ми тепер по черзі його носимо. Серед людей відчували дуже близькі, майже братерські стосунки. Надзвичайне враження було від подорожі в горах крутими серпантинами вночі, було досить страшно, ми усю дорогу молилися Ісусову молитву. Спів супроводжував нас усюди, можна сказати, що ми заспівали в усіх стінах, які зустрічали дорогою. Не було такого храму, де б ми не заспівали. Хор дуже гарно тримався, незважаючи на втому і спеку. Для мене це все було як у казці.
Підготувала Мар'яна Карапінка
|
|
 |
Контакт
Вул. Іл. Свєнціцького, 17
м. Львів, 79011
Тел.: (0322) 40-99-40 (секретаріат)
(0322) 40-99-44 (відділ інформації
та зовнішніх зв'язків)
Факс: (0322) 40-99-50
Ел. пошта: info@ucu.edu.ua
|
|
|
